Голова організації «Центр громадянських свобод», нагородженої Нобелівською премією миру 2022 року Олександра Матвійчук виступила з промовою під час «Форуму розвитку та відновлення». Ми публікуємо повну версію цієї промови.
«Доброго дня, шановні колеги. Дуже приємно, бути в Івано-Франківську і виступати очно. Я дякую організаторам за таку можливість.
У мене має бути вступне слово перед панеллю «Людський капітал і таланти». І, власне, я хотіла би зосередити увагу на трьох рамкових речах.
Перше: мені здається, дуже важливо нагадувати самим собі, що, поклавши руку на серце, ми не знаємо — ми в середині цієї війни, в кінці цієї війни, чи тільки на початку цієї війни. І з огляду на це, у нас немає розкоші перенести вирішення багатьох складних питань на потім – після перемоги.
Ми маємо шукати рішення цих складних питань зараз. І одне з цих питань – це питання відновлення. Я взагалі переконана, що одним з основних меседжів від нас, як українців, до міжнародної спільноти, має стати «відновлення зараз». Тому що до перемоги треба дожити.
А ми знаходимося в дуже вразливому становищі, коли від того, чи призначать спікера Палати американського парламенту вчасно, чи ухвалять вони бюджет на підтримку України, залежить те, чи буде що виплачувати цілим категоріям громадян в наступному році. Ну, ця ситуація явно нездорова.
Не ми винні у цій ситуації, але наша відповідальність – знаходити рішення. Тому «відновлення зараз» – це означає, що ми маємо говорити не просто про складання планів, а про імплементацію їх зараз. Про те, що в центрі цього відновлення, окрім відбудови зруйнованих житлових будинків, церков, мостів, інших об’єктів інфраструктури, має бути людина. Про те, що це має включати в себе, в тому числі, підтримку місцевого бізнесу, імплементацію проєктів розвитку місцевих громад, продумування якихось програм підтримки людей, які повертаються на зруйновані території, роботу з навколишнім природним середовищем, зменшення шкоди, яка була нанесена, і багато всього іншого. І на моє переконання, ця робота буде ефективною тільки тоді, якщо буде побудований трикутник — міжнародні партнери, національний уряд і громадянське суспільство в широкому сенсі. Це міські ради, це територіальні громади, це місцевий бізнес, це громадські організації і окремі групи людей.
Друга річ, на яку я хотіла б звернути увагу, – це з власного досвіду, а я займаюся документуванням воєнних злочинів Росії вже 9 років. У нас зараз в базі спільними зусиллями нашої ініціативи «Трибунал для Путіна» зібрано за ці 18 місяців повномасштабного вторгнення 54 тисячі епізодів воєнних злочинів. Це тільки зусиллями ось цієї ініціативи громадських організацій зібрана величезна кількість, і це цифра, яка шокує, але ми всі розуміємо, що це тільки верхівка айсберга. І я, як людина, яка в перші роки війни безпосередньо займалася документуванням, я знаю, що ми документуємо не просто порушення Женевських, Гаазьких конвенцій – ми документуємо людський біль. І тут є величезна загроза, і я хочу про неї дуже чесно сказати.
Я почну з такого прикладу, можливо, він допоможе зрозуміти, про що йдеться. Коли ми працюємо з таким типом воєнних злочинів, як сексуальне насильство, ми людей називаємо не жертвами сексуального насильства, а «ті, які пережили», «ті, які вижили після сексуального насильства». Суть злочину це не змінює, але це змінює акцент на роль людини.
Так багатьом людям болить все те, що відбувається. Але ми не маємо лелеяти те, що ми називаємо нашою травмою. Тому що все частіше я бачу, як цим виправдовуються дуже різні речі. Я не фахівець у сфері ментального здоров’я,
але я завжди орієнтуюся на людей, думка яких для мене є важлива. Я процитую Ксенію Возніцину, яка тут присутня, вона у своєму останньому інтерв’ю говорила, що посттравматичний синдром розвивається поступово, і то в 10-20% людей. Якщо вчасно щось робити, то цю кількість можна зменшити. Решта, поки цей синдром не розвинувся, переживають гостру реакцію на стрес. Це зрозуміло, тому що це нормальна реакція на ненормальну ситуацію. Але це абсолютно не виправдання, щоби не пробувати взяти відповідальність за свої емоції, коли на це вже є сили, і за свої дії.
Тому що це ілюзія, що війна об’єднує. Війна об’єднує тільки на самому початку. Потім починаються такі розломи за різними критеріями, що вони загрожують просто розірвати країну як соціальний організм.
І тому позиція жертви небезпечна для нас самих. Моя колега, яка працює з дітьми, які постраждали від воєнних злочинів під час війни, говорить: «Ми кажемо про дітей, що вони отримали не травму війни, а отримали досвід війни».
Я від себе додам: так, цей досвід доволі часто жахливий. Якби я могла, я б дуже хотіла, щоб ми всі його уникли. Але є як є. Ми не маємо замикатися в позиції жертви. Ми маємо рухатися, йти далі.
І третя річ, на якій я хотіла зупинитися, це роль громадянського суспільства. Тут багато чого можна і треба говорити, але я дозволю собі сказати тільки про дві речі. Перше: я почну не з України, а загалом зі світової тенденції. Люди часто говорять, що ми живемо в епоху постправди. Мені здається, що ми виживемо не в епоху постправди, а в епоху постзнання. Люди, які отримали доступ до Google, думають, що якщо вони за три секунди можуть знайти формулу аспірину, то вони вже стали хіміками. Знання починає знецінюватися. Люди більше слухають якихось відомих блогерів і інфлюенсерів, а не викладачів математики чи лікарів, про те, як їм будувати свій побут чи лікувати свої хвороби.
Мовляв, якщо ви такі розумні, то де ваші мільйони підписників? І все це разом формує запит на прості рішення. Це загальносвітова тенденція. Можливо, якісь суспільства можуть собі дозволити запит на прості рішення, які все одно не спрацюють, тому що життя – це складно.
А ми собі дозволити не можемо. І цей запит на прості рішення в Україні величезний. Він дуже загрозливий. Тому що одна справа, коли лікар говорить: «У вас нежить», а пацієнт каже: «Я відмовляюся в це вірити, я буду лікуватися присіданнями». Якщо це нежить, то це не проблема. Поприсідає тиждень – ще буде мати підкачані м’язи на ногах, теж користь. Але якщо це онкологія, тоді ціна простих рішень може бути дуже висока. Нам, як громадянському суспільству, треба задавати тренд на складність. І це виклик.
І друга річ, про яку я хотіла сказати як про роль громадянського суспільства: я вже згадувала про те, що війна роз’єднує. І я дивилася соціологію – там показано, що одним з основних критеріїв майбутнього роз’єднання, яке вже зараз відчувається, про яке вже багато хто пише, на рівні емоцій – це різний досвід проживання цієї війни. І я зараз не кажу про те, що абсолютно різний досвід у військових, у людей в тилу, або у людей, які виїхали, починаючи з початку повномасштабного вторгнення. Все набагато складніше. Він може бути різний, абсолютно діаметрально протилежний у нас, які зараз в цьому залі. І люди під час війни, зрозуміло, в цій гострій стресовій реакції, якщо вони відмовляються брати відповідальність за себе і намагатися опанувати свої емоції, хоч якось їх раціоналізувати, вони стають дуже категоричними. Існує тільки чорне і біле.
Люди з протилежними точками зору не спілкуються, вони намагаються викричатися. Зростає рівень якоїсь злості, я скажу так, один на одного, і дуже легко викреслюють цілі групи, виключно на підставі якоїсь емоційної реакції на ту чи іншу подію. У нас немає розкоші так ставитися один до одного під час геноцидальної війни. І завдання громадянського суспільства – зшивати країну. Є два види соціального капіталу. Один називається “bond” (від англійського «зв’язок»). Це коли люди гуртуються, але тільки в межах своєї групи. Наприклад, групи за досвідом, який вони пережили. І набагато складніше, але набагато сприятливіше для розвитку країни – це тип соціального капіталу, який називається “bridge” (від англійського «міст»). Це коли між цими групами будуються «мости», тому що тільки всі разом ми можемо рухатися в правильному напрямку.
І, звичайно, бондові зв’язки, бондовий соціальний капітал будувати легше, тому що це як: у тебе є річка, а ти міст будуєш не вздовж річки, а на берегу. Тобі не треба водолази, тобі не треба опори, тобі не треба витрачати на це час. Але нам треба вміти будувати мости між групами з різним досвідом, з різним баченням, з різною емоційною реакцією, але об’єднаними однією метою – щоби їхні діти жили в країні, в якій права кожної людини захищені, яка має успішну економіку і яка здатна захистити своїх громадян».
