Новини

Від конфронтації до сумніву: у чому сила й слабкість мистецтва (спів)участі

Хоча фестиваль Сеанс міського сканування вже завершився, це не привід припинити говорити про міста та співучасть у їхньому творенні — зокрема художниками.

Мистецтвознавиця та кураторка галереї «Асортиментна кімната» Анна Потьомкіна пояснює, чому митці залучають глядачів до створення своїх мистецьких творів і яке місце така творчість займає в суспільному житті.

Нелегальний іммігрант невпевнено критикує художника перед телекамерою. Чоловік зголосився взяти участь в акції бельгійського художника Бенджаміна Вердонка. Ціль проєкту — привернути увагу до проблеми біженців та людей без громадянства. Для цього художник збудував картонний будинок посеред вулиці та розписав його лозунгами. Під час цієї акції в Антверпені нелегальні емігранти роздавали листівки, однак чоловік перед камерою був незадоволений та ображений художнім задумом. На його думку, листівки, написані дитячим почерком, виглядали вельми непереконливо, через що його важку ситуацію не сприймають серйозно. Перед цією ж камерою Вердонк пояснює, що дитячий почерк — лише елемент його художнього стилю.

Ця історія — типовий приклад мистецтва, що виходить за межі музею або галереї та стає соціально-політично ангажованим. Конфронтації етичного та естетичного, учасницького та спектакулярного, критичного та утопічного, соціального та мистецького — це те, з чим стикається партисипативне мистецтво, працюючи зі спільнотами

Що таке партисипативне мистецтво і як воно виникло?

Сьогодні розширене поле постстудійних практик має різні назви: крім партисипативного, це також соціально ангажоване мистецтво, мистецтво спільнот, експериментальні спільноти (experimental communities), діалогічне, інтервенційне, колабораційне або контекстуальне мистецтво та, останнім часом, соціальна практика. 

Партисипативне мистецтво (від англ. participate — брати участь) — досить широке поняття. Але його визначною рисою є безпосередня залученість аудиторії до творчого процесу та спільного творення.

Партисипація не завжди передбачає роботу лише зі спільнотами, але саме цей вид практики сьогодні, здається, викликає найактивнішу полеміку у сфері мистецтва.

Художники, які століттями творили поодинці, раптом почали залучати публіку та втручатись у соціально-політичну сферу. Ця орієнтація на соціальний контекст за останнє десятиліття переросла у глобальне явище: від Північної та Південної Америки до Південно-Східної Азії та Росії. Причина цих зрушень пов’язана з так званим «соціальним поворотом» у мистецькому світі, маніфестацію якого вперше артикулювала історикиня мистецтва Клер Бішоп. У своєму есе «The Social Turn: Collaboration and Its Discontents” (2006) вона вказує, що соціальна тенденція посилюється від 90-х і в цілому пов’язана з критикою художнього виробництва та споживання в умовах капіталізму.

Скандинавська художниця Джонана Білінг збирає та об’єднує молодь через музику у своїх відео, (Project for a Revolution, 2000; Magical World, 2005), нідерландка Джоан ван Хесвейк перетворює торговий центр в маленькому містечку Роттердама на культурний (De Strip 2001-2004), Катеріна Седа з Чехії ініціює «community game” — програму активностей на один день для жителів маленького села, які жаліються, що в їхньому селі нічого не відбувається (There’s Nothing There, 2003), Шарон Хейс з Нью-Йорку проводить партисипативні події з ЛГБТ спільнотами в США (Revolutionary Love, 2008), Таня Бругуера з Куби створює перформанс зі незрячими людьми (Consummated Revolution, 2008), польський художник Павел Альтгамер організовує щотижневі класи кераміки у Варшаві для людей з розумовими та фізичними порушеннями. На цьому перелік подібних проєктів не вичерпується.

Продовження у статті від онлайн видання Куфер.

Текст: Анна Потьомкіна

Your browser is out-of-date!

Update your browser to view this website correctly. Update my browser now

×