Новини

Що можна знайти на мапі довкола «Промприладу»?

Район німецьких і радянських робітників, район з театром, цвинтарем та озерами, район різноманітних будинків та дивної історії. 

«Куфер» вирушає на прогулянку довкола заводу «Промприлад», вивчаючи дорогою історію Івано-Франківська від часів руйнування фортеці до перспектив, що передбачені Генпланом.

Щоби зорієнтуватись у мапі міста (чи в одного з його районів) варто почати з пошуку основних «вузлів». Наприклад, центральної вулиці, площі, залізничного вокзалу чи перехрестя.

У випадку району довкола заводу «Промприлад» починати можна з цвинтаря.

Трохи з історії забудови Франківська

Франківський архітектор Ігор Панчишин, ініціатор створення відділу охорони культурної спадщини Івано-Франківська та його колишній керівник, каже: щоби розібратись із тим, чому якийсь з районів міста є таким, яким є, починати треба від самого початку. Тобто, з усієї історії містопланування.

«Усе місто розвивалось концентричним чином. Спершу тут була фортеця. Потім, з ХІХ століття, довкола неї почало розвиватись місто», — каже Ігор Панчишин.

Місто розвивалось у єдино можливий спосіб: його ріст визначали річки, залізнична колія на головні напрямки доріг, що проходили через нього — на Львів, Тернопіль, до Надвірної тощо.

Станіславів, 1904 рік. Мапа з колекції Ришарда Хубіша / Центр міської історії Центральної та Східної Європи


Основною віссю стала вулиця Незалежності, довкола якої виріс «другий центр». Частина міста — між сучасними вулицями Мазепи і Коновальця — будувалась за чітким планом та обростала імпозантними будинками.

У 1866 в місті відкрили залізничний вокзал, тож довкола залізничної колії почала рости промисловість — склади, майстерні та заводи. По той бік колії виріс район Майзлі, де мешкали робітники. По інший — Німецька колонія, житлова зона з охайними одноповерховими віллами та маленькими кварталами.

За містом, на південному заході, розмістили військову частину. На північному сході був міський цвинтар, який працював з кінця ХVIII століття. Тут ховали цивільних і військових — як розповідає Ігор Панчишин, були румунські, німецькі, угорські, польські поховання, ховали також вояків УГА та УСС.

Однак після Другої світової війни та приходу до влади Радянського Союзу, цвинтар закрили, а поховання знов перенесли за місто. А у 1980-х його роль як цвинтаря остаточно закінчилась: більшу частину некрополя знищили, а територію цвинтаря перетворили на сквер. Та навіть після закриття цвинтар продовжував впливати на цей район.

Річ у тім, пояснює архітектор, що тодішня австрійська влада розуміла, що для поховань треба передбачити місце. Та після закриття цвинтаря «зарезервоване» поле виявилось непотрібним. Що ж, місто теж встигло змінитись — тепер замість некрополя йому потрібні були нові будинки.

«Цвинтар спочатку закрили, він мусив розвиватись убік. Але у зв’язку з індустріалізацією у другій половині 1960-х — 1970-х цю зону почали забудовувати. Тоді й почав розвиватись район біля «Промприладу», — каже Ігор Панчишин.

У цього району був ще інший шанс опинитись у центрі уваги. Адже тут, неподалік драмтеатру, цілком міг постати адміністративний центр міста, його урядова зона — з будівлею для обкому партії та пам’ятником Леніну. До цього «парадного» комплексу увійшов і театр — фактично, єдина будівля, що була втілена у рамках цього плану.

«Німецьку кірху, що була поруч із цвинтарем, знесли, бо хотіли зробити велику площу. Але так і не зробили — бо це виїзд з міста, динамічна магістраль. Та, як не крути, ця площа все одно залишається площею Леніна — хоч пам’ятник Івану Франку там постав, хоч комусь іншому. Бо вона початково була створена під це», — розмірковує архітектор. 

Продовження у статті від онлайн видання Куфер.

Текст: Ольга Перехрест

Your browser is out-of-date!

Update your browser to view this website correctly. Update my browser now

×