Публікації

Допомагати там, де ти є. Як українки в Олбані гуртують спільноту підтримки

Христина Валігунда та її донька Соломія вже багато років живуть в США. Та від початку повномасштабної війни родина активно підтримує Україну – переказами на ЗСУ, зборами медикаментів та великою інформаційною кампанією. 

Коли почалось повномасштабне вторгнення в Україну, Соломія організувала збір коштів у школі й вирішила придбати медичні аптечки для українських військових. Сім’я родом з Івано-Франківська, тому допомогу вирішили відправити саме сюди, на Прикарпаття. Завдяки простим крокам їм вдалося зібрати допомогу на понад 14 000 доларів. 

«Тепле місто» поспілкувалося з мамою та донькою про те, як маленькі щоденні дії однієї сім’ї можуть стати рушієм для великої перемоги. 

 

– Як давно ви живете в Сполучених Штатах?

Христина: Ми поїхали з України у 2013 році, ще до Революції Гідності, до початку війни. Діти на той час були вже відносно дорослі: Соломії було 7 років, а старшій доньці – 11 років. Вони пам’ятали дім, знали українську мову. 

Спочатку приїхали в Філадельфію, бо там велика українська діаспора. Але, на жаль, тоді в місті було багато «совку» – людей з цінностями 90-х, які забрали з собою «нюанси» того часу. Люди ніби застрягли в тих поняттях та культурному прошарку. Тут ніхто не розрізняв, чи ти з України, чи з іншої країни колишнього радянського союзу – всі були russians. Тоді я сказала, що не для того їхала з України, щоб потрапити в «руській мір». Навіть була ідея повертатися додому, та все ж вирішили поїхати в Олбані (столиця штату Нью-Йорк, – ред.), і залишились тут. Зараз живемо в невеличкому містечку поблизу столиці. 

Для мене важливо, щоби діти пам’ятали, звідки вони, якого вони роду. В нас вдома збереглося багато автентичних речей з України. Наприклад, є подушки, що їх вишивали моя прабабця, бабця, деякі я вишивала сама. Ми намагаємося пам’ятати та зберігати свою культуру. Брати хороше від того середовища, в якому ми опинилися, але й не забувати, ким ми є. Інколи здається, що тут ми більше українці, ніж були вдома. 

(Соломія та її старша сестра Ксеня на телемарафоні на підтримку України)

– Пам’ятаєте, якою була перша реакція на події 24 лютого?

Христина: Одразу прийшло усвідомлення, що вдома біда і треба допомагати. Багато наших родичів та знайомих хлопців пішли на фронт. Тому стояти осторонь – для нас не варіант. Не розумію, як можна нічого не робити чи вдавати, що нічого не відбувається і життя продовжується. 

(Соломія на молебні за Україну)

Соломія: Наша громада створила  онлайн-платформу, яка об'єднала зусилля наших церков, культурний центр - 518Ukrainians.com  (518 – це телефонний код столичного округу штату Нью-Йорк).  Також маємо фейсбук-сторінку 518Ukrainians. Тут координується допомога для України – збір необхідних речей, збір грошей, акції на підтримку. Також тут є інформація для українців, які опинилися в Сполучених Штатах. 

– Розкажіть більше про акції на підтримку, що проводить місцева громада. Чи багато людей залучено? Як реагують американці? 

Христина: наша місцева громада проводила і проводить багато акцій підтримки, демонстрацій, благодійних заходів. В нас відбуваються молебні, демонстрації, telethon для збору грошей – це акція на телебаченні, коли ведучі виходять кожні 10-20 хвилин в прямий етер та закликають донейтити на Україну. Наша громада так зібрала   досить велику суму для допомоги. Нещодавно ДахаБраха (український музичний етногурт – ред.) давали благодійний концерт, де ми мали нагоду ще раз нагадати про війну . Але помічаємо, що рівень зацікавленості місцевих американців значно впав.

Соломія: Навіть в школі це відчуваю. Якщо перші місяці від початку повномасштабної війни друзі, вчителі постійно запитували про ситуацію в Україні, підтримували, зараз я вже сама нагадую, що війна ще не закінчилася. 

Христина: Перші місяці була колосальна підтримка від місцевих американців , та зараз вже відчувається ukrainian fatigue («втома» від України – ред.). Про Україну вже менше говорять, відповідно, менше допомагають – всі втомилися від війни. І це відбувається не тільки в Сполучених Штатах, а в усьому світі, на жаль. Навіть в Україні. 

Але ми не маємо права втомитися. Бо хлопці в окопах не мають такої опції. Чи люди в окупації, люди, які все втратили – не можуть дозволити собі втомитися. 

Тому ми намагаємося говорити про Україну всюди, де тільки можемо. Поруч із нашим містом щоліта  відбуваються великі кінні перегони Saratoga Springs Race. 24 серпня, на День Незалежності, ми матимем тут Ukraine Day at Saratoga Track. Плануємо продавати   різну сувенірну продукцію та максимально поширювати інформацію про війну, щоб зібрати кошти на підтримку України. 

– Але ж є і ті, хто розуміє, що це не тільки війна України?

Христина: Безперечно! Люди допомагають по-різному – хто як і скільки може. Бувало, що приходили сусіди, з якими ми особисто не знайомі, та давали чеки – на 200, 300 доларів. Вони ніяк не пов’язані з Україною, але вони розуміють, що це не тільки наша війна, що ми в цьому разом. Якось сусіди, старша пара – вони вже вийшли на пенсію, принесли 500 доларів. Для них це вагома сума, та вони порадились і вирішили допомогти. Коли чоловік приніс конверт з  грошима, сказав: «Я терпіти не можу путіна, тому треба щось робити. Я не хочу давати кошти в якийсь фонд, а ти знаєш, що з цими грошима робити». В такі моменти в мене відновлюється віра в людство.

 Нам допомагають, тому що на нашій стороні правда. 

– Соломіє, а як ви придумали акцію зі збором коштів в школі? 

Ми трохи піддивились цю ідею в церкві – там продавали синьо-жовті стрічки, і я подумала, що можна теж щось таке робити в моїй школі, щоб зібрати для України ще більше. 

Христина: Соломія дуже хотіла щось робити, щоб допомагати Україні. В перші дні навіть казала: шкода, що ми зараз не там. Коли виникла ідея робити та продавати синьо-жовті шпильки вдома, її мета була зібрати хоча б 100 доларів і купити одну хорошу аптечку. 

                                                            

(Соломія біля стенда на підтримку України)

Соломія: Але вийшло, що за перший день розпродала всі шпильки, навіть отримала замовлення наперед. Тоді продала на 200 доларів шпильок. Часто люди, коли підходили, не знали контексту, що саме відбувається в Україні. Я розказувала новини, переповідала те, що розповідали друзі з України, ділилася власними враженнями. Вчителі розказували про мою ініціативу на уроках і бувало, що купували цілими класами. Вчителька історії навіть на день змінила програму і говорила про Україну, пояснювала, що відбувається. 

Люди замовляли по 20-30 штук, щоб роздати ще десь, подарувати своїм друзям. Тоді робити шпильки допомагала вся родина, бо треба було зробити 40-50 у вечір перед школою, а ще домашнє завдання. 

Христина: Такий сімейний бізнес… (сміється, – ред.). Коли ми побачили, що в школі є попит, я подумала, що можу продавати шпильки в себе на роботі. Написала в корпоративну соцмережу повідомлення, що моя 16-річна донька сама робить ці шпильки, збирає гроші на допомогу Україні, а саме на аптечки. Я і раніше багато писала, говорила на роботі про війну, та навіть не очікувала, що буде такий попит! Я буквально одразу отримала цілу лавину відповідей: всі хотіли замовити, казали, яка в мене свідома донька. Американці дуже чуйні, коли бачать, що діти самі щось роблять. 

Люди не обмежувались однією шпилькою. До того ж у нас глобальна компанія – люди розкидані по всьому світу та Америці, тому дехто казав, що дає 100 доларів, а шпильки можна й не надсилати. Загалом продали десь на 1500 доларів – орієнтовно, точну суму навіть не знаю. 

(Шпильки, які робила та продавала Соломія)

Соломія: Шпильки продавали до останнього – поки всі охочі не купили. Але треба було думати, як збирати гроші далі. Я подумала, що в нас в школі є casual day для вчителів. Це коли вони за пожертву в кілька доларів на будь-яку благодійну організацію можуть в п’ятницю прийти на роботу в джинсах. Я домовилася з вчителькою, яка організовує casual day, щоб вчителі донатили по 1-2 долари, і так ми зібрали понад 300 доларів, які було перераховано на 518Ukrainians.com

Також я працюю в редакції шкільної газети – писала сюди матеріали про ситуацію в Україні, публікувала фотографії. По школі вішала постери з посиланням на сайт 518Ukrainians.com з закликами переказувати гроші та збирати необхідні медичні засоби. Одна з вчительок принесла десь 4 коробки з різними медичними засобами. В нас в школі мало українців, тому я взяла на себе задачу – якомога більше всім говорити про Україну.

– Соломіє, ви справді проробили велику роботу! Може, вже маєте якісь ідеї, як збирати гроші далі?

В жовті в школі буде homecoming гра з американського футболу. Це велика спортивна подія, і я хотіла б представляти Україну там. Але буває складно зібрати дозволи в адміністрації. Бувало, я писала по 15 імейлів директору щодо ініціатив, поки домоглася дозволу. Але зупинятися не буду, бо є ще ідеї і хочеться робити ще більше. 

Христина: Також Соломія займається малюванням, має сторінку на redbubble.com. Тут митці можуть продавати свої роботи. 

Соломія: Так, я вже декілька місяців продаю тут свої дизайни, отримую 20% від проданого і передаю на Україну. Люди тут можуть купити дизайни для наліпок, футболок, магнітів – будь-чого. Думаю, це один з кращих методів, бо користувачі тут зі всього світу. Одного разу в мене навіть хтось з Австралії купив роботу. Мені подобається, що можна робити те, що мені подобається, що я вмію, і так допомагати Україні. 

Читайте також: Подвоїти допомогу: як мотивувати людей до проактивної підтримки ЗСУ?

– Христино, знаю, ви також вигадали цікавий спосіб, як підтримати ЗСУ. Розкажіть про вашу ініціативу зі збором на день народження. 

Цю ідею, з wish list (список побажань, – ред.), я також підгледіла. Американці часто так роблять: складають список побажань на день народження і надсилають його друзям або просять замість подарунків підтримати якусь благодійну організацію. 

Наближався мій день народження – у квітні. Зазвичай я не афішую день народження, але це був мій ювілей, і я вирішила використати цю можливість. Так і сказала: «Народ, на день народження мені дуже треба перев’язочні матеріали. Ви зробите мене дуже щасливою, якщо подаруєте мені перев’язочні матеріали». І дала посилання на список на Amazon (компанія, що продає товари та послуги через інтернет, – ред.). І люди почали купувати: хтось міг купити одне кровоспинне, хтось – медикаменти на 1000 доларів – протиопікові, наприклад. Тоді увесь день до дому приїжджали кур’єрські машини з величезними коробками. Напевно, в людей викликало більше довіри – купити щось самому на Амазоні, ніж просто дати гроші. Хтось нічого не купував, але оплачував пересилку медикаментів літаком, що також дуже дорого виходить, враховуючи габарити вантажу.  

(Медикаменти, куплені родиною)

– Самостійно купувати медикаменти може бути небезпечно. Згадати навіть ситуацію, коли люди не розбиралися і купували неякісні турнікети. А неякісний турнікет – гірший від ніякого. Як ви формували списки потреб? Хто підказував, що саме потрібно на фронт?

Христина: Так, коли ми зібрали перші 1000-1500 доларів, ми хотіли купувати аптечки, та не знали, які якісні  Тоді згадала, що колишній однокласник чоловіка працює в координаційному центрі Save Ukraine Now. Так через старі знайомства ми вийшли на людей, які розбираються, і вони підказували нам, що купувати. Спочатку ми просто хотіли переказати гроші на SUN, але сказали, що краще буде купити медикаменти, яких немає в Україні. Я знала людей з координаційного центру, тому не переживала, куди і до кого ці медикаменти йдуть. Мені звітували, коли отримували посилку, надсилали фото. 

Завдяки тому, що наша родина від початку повномасштабного вторгнення багато говорила, писала про ситуацію в Україні, закликала допомагати – люди знали, що відбувається і довіряли. Звісно, нам хотілося б робити ще більше. Інколи думаю, що може в Україні ми були б корисніші, але треба шукати можливості щось робити там, де ми є зараз. Тому продовжимо «лупати сю скалу». 

Your browser is out-of-date!

Update your browser to view this website correctly. Update my browser now

×