Новини

Публічні простори міста створюють його мешканці

Недавно, 11 березня, в Urban Space 100 відбулася зустріч, присвячена актуальній цікавій темі, що стосується кожного мешканця міста (від малого до мегаполіса), — темі публічних просторів. Захід, який організували Фонд ім. Гайнріха Бьолля і платформа «Тепле Місто», складався з лекції, дискусії та презентації урбаністичної новинки — збірки «(Не)задоволення публічними просторами»

Спікерами були експерти з Києва, редактори презентованої збірки — Ігор Тищенко, проектний  координатор аналітичного центру CEDOS, редактор інтернет-журналу Mistosite, та Юлія Попова, координаторка програми «Сприяння демократії» Фонду ім. Г. Бьолля в Україні. Вони розповіли, як еволюціонувало розуміння публічного простору. Якщо саме це явище існує, відколи з’явились міста (згадаймо Римську Агору в Афінах), то відповідне поняття впроваджено після Другої світової війни (завдяки Юрґену Габермасу, Ганні Арендт), згодом його активно підхопили соціологи, урбаністи. У 1960-х передовсім із подачі Кевіна Лінча, фахівця у галузі міського планування, автора праці «Образ міста», і Джейн Джекобс, журналістки, авторки відомої книжки «Смерть і життя великих американських міст»,  загострилась критика модерністського підходу, за яким публічний простір зводився до площі перед міською адміністрацією, проспектів у центрі міста і безнадійно «губився» між машинами, автострадами, паркінгами й офісами. Явища комерціалізації, споживацької «ідеології», всюдисущої й часом агресивної реклами, метою яких є «змусити» тебе «більше купувати, менше рефлексувати» (апогеєм чого вважається молл або торговий центр), лише посилюють відчуття дискомфорту. Місто із такими домінантами можна вважати таким, що «вмирає», діагностує згодом знаний американський урбаніст Вільям Вайт.

 

В українському контексті на згадані глобальні тренди накладається радянське минуле, коли громадський простір був лише майданчиком для актуалізації ідеології та відповідних масових заходів. У процесі переосмислення (в Україні декомунізації) публічний простір нерідко може стати «полем» для конфлікту пам’ятей, і тут, зауважують дослідники, важливо, наділяючи той чи інший простір новим, відповідним часу та суспільним запитам символічним значенням, «не забути» минуле. У багатьох містах України боротьба за їхній громадський вимір нині також набула «антизабудовного» характеру.

 

Публічний простір трактують як осердя міського життя (його соціальної, економічної, культурної, політичної складових). Місце для комунікації, індивідуального самовияву і реалізації прав, вільне від ідеології та споживацтва, — таким сучасні теоретики бачать «ідеальний» публічний простір. Із точки зору формування він мав би бути самоорганізований, тобто за участю громади міста. Цю тезу розкриває одна з топ-ідей сьогодення — т.зв. place-making. Цей підхід передбачає, що публічний простір створюється самими мешканцями міста — тобто імпульс йде «знизу», а не спускається «згори», що він має бути відкритий, доступний і комфортний для всіх, візуально привабливий та придатний для інтеракції, найрізноманітніших соціально-культурних активностей. А відштовхуватись тут слід від потреб мешканців конкретного двору або вулиці, від експертних думок і результатів попередніх досліджень. Основна функція громадського простору — соціалізація: він має консолідувати, задовольняти запити всіх груп користувачів. Лише тоді стає джерелом соціального капіталу, і навіть, як засвідчують дослідження, посилює відчуття щастя.

 

Ті, хто прийшли на зустріч, активно долучились — ставили запитання, дискутували. Цікавились функціями публічних просторів, традиціями і нормами поведінки у них, впливом соцмереж на функціонування фізичного середовища міста, згадували приклади організації публічних майданчиків у Києві, Львові, запитували про перспективи Франківська у цьому контексті. Юлія Попова, до слова, вважає Івано-Франківськ багато в чому прикладом і орієнтиром того, як може розвиватись сучасне місто.

 

Хто хотів, міг безплатно отримати на зустрічі примірник збірки «(Не)Задоволення публічними просторами» (упорядники С. Шліпченко та І. Тищенко; Представництво Фонду ім. Г. Бьолля в Україні, ЦУС НаУКМА; «Всесвіт», 2017). Це третє видання урбаністичних студій (йому передували «Анатомія міста: Київ» і «Місто й оновлення»). Попри академічний характер збірка є знаковою у загальносуспільному контексті, бо, зауважив Ігор Тищенко, Україна не приділяє належної уваги урбаністичній тематиці, а, крім того, видання розкриває актуальні урбаністичні процеси у світі. Загалом збірка об’єднала понад 20 авторів з України, США, Австралії, Індії, Нігерії, Греції, серед яких відомі дослідники Девід Гарві та Сет Лоу, професорка Пенсильванського університету Кетрін Ваннер. Автори (пере)осмислюють політичну роль публічних просторів міста. Мова насамперед про «політику простору»: зміну значень і пам’яті, образу та функцій громадських просторів, не/присутність певних груп і спільнот у цих просторах та боротьбу за них. Актуалізовані такі питання, як вплив комерціалізації й віртуалізації на громадський простір, практикування демократії і реалізації громадянських прав (на прикладі українського Євромайдану 2013-14 рр., нігерійського протесту в парку Ґані Фавегінмі 2012 р.), тенденції трансформації публічних просторів, роль громади, влади та бізнесу у цьому процесі й ін. У міжнародному контексті цікавими є статті про модернізацію відомих громадських просторів в Німеччині, ґендеризованість публічних просторів в Індії («не для жінок»), «тиху революцію» в Лос-Анджелесі, коли у жовтні 2010-го пішоходи, велосипедисти «повстали» проти монополії автомобілів, на один день перетворивши вулиці міста на живий, олюднений громадський простір.

 

Фото: Антон Куба

 

Your browser is out-of-date!

Update your browser to view this website correctly. Update my browser now

×