Новини

Культура в регіонах: як говорити без перекладу

Якими нині є мистецькі практики й культурні проекти поза столицею, у регіонах України? Чому мистецтво — це не лише про естетику, а й також про місто — його середовище і спільноту, трансформаційні процеси у ньому, просторові, ментальні, соціальні, економічні? Чому мистецтво — це й територія для діалогу, взаємодії, міждисциплінарності, інструмент для осмислення та переосмислення актуальних проблем?

Про це 11 листопада говорили в Івано-Франківську — на форумі «Культурні проекти: ефективні практики у регіонах». Захід організували в рамках програми «Наступний Проект» платформи «Тепле Місто», за підтримки ґрантової програми громадського ресторану Urban Space 100. Фахівці культурної галузі з різних міст України розповіли учасникам (з Франківська, Львова, Коломиї, Горлівки) про власний досвід і актуальні культурні процеси у своїх містах. Форум став майданчиком для аналізу реалізованого, окреслення проблем і пошуку можливих рішень. А також — для професійного спілкування і, цілком можливо, відправною точкою майбутньої кооперації серед представників мистецького середовища, культурних менеджерів.

«На Форумі нам вдалося почути історії та розкрити досвіди роботи з культурними проектами різних міст — через програмну діяльність організацій зі Львова, Тернополя, Чернівців, Дніпра та Маріуполя. Особливо цінно було дізнатися про практики у двох останніх містах, з якими через далекі відстані і незручну логістику нам не вдається так часто співпрацювати, як того б хотілося. Говорили про культурну децентралізацію, заторкнули досвід індустріальних міст, а також реалії міст Західної України. А ще про те, з якими викликами доводиться зіштовхуватись, проговорили болючі теми, які виникають у роботі в цій сфері; як працювати із аудиторіями міст; що є важливим і до чого маємо прагнути у реалізації культурних проектів», – розповідає куратор програми «Наступний Проект» Лілія Гоголь.

Складно залучати аудиторію до широкого спектра мислення. Маріуполь

Гості зі сходу привернули особливу увагу присутніх. Ксенія Чепа з платформи «ТЮ!» (Маріуполь) розповіла про те, як виник цей майданчик, що ставить за мету переосмислення життя й міста через мистецтво та культуру. Отже, все почалось із початком війни: вимушена переселенка Діана Берг запропонувала Ксенії (котра теж переїхала до Маріуполя з Єнакієвого) спільно працювати над проектом. На той час у Маріуполі, за словами Ксенії, були хіба  драмтеатр, кілька кінотеатрів, стандартні творчі активності, а «про сучасне мистецтво практично нічого не чули». Ініціатори проекту знайшли приміщення — будівлю в історичній частині міста (в різні періоди там були молитовний дім, гімнастичний зал), зробили ремонт. Від початку й дотепер платформа існує завдяки ґрантовій підтримці, монетизувати такий проект — складно, зазначає представниця «ТЮ!». За півтора року діяльності платформа провела понад 350 заходів, різних як за тематикою (права людини, освіта, мистецтво тощо), так і за форматами (лекції, концерти, арт-резиденції, презентації й ін.).

Ксенія Чепа:

«Дуже складно залучати людей до широкого спектра мислення: кожен сфокусований на своїх проблемах. Ми ж намагаємось дати новий, непережований ґрунт, який далі має бути осмислений. Дехто розуміє, навіщо це все, робить висновки, комусь все-таки складно, але ми не втрачаємо надії. Первинно платформа була орієнтована на молодь, якій нікуди було піти, на її навчання, ознайомлення із сучасним мистецтвом, але тепер бачимо, що в нас дуже різнопланова аудиторія. Це і діти з батьками і, скажімо, 80-річний Микола Миколайович, який приходить на кожен наш захід, бо йому завжди цікаве щось нове. Звичайно, впливає і тематика: комусь подобається лекція про робототехніку, комусь — концерт Андруховича або Жадана. І це різні люди, з відповідними інтересами. Серед наших подій: концерти Dakh Daughters, «Хамерман Знищує Віруси», Ptakh_Jung, а також Фрік рейв кабаре, арт-резиденція «З.міст», перформанс «Альберт або Найвища форма страти». 

Події відбуваються не тільки в просторі платформи — проводимо й вуличні акції. Наприклад, в нас була дуже крута акція «Бар’єр» — для привернення уваги до проблем візочників. Ми організували її біля єдиного в Маріуполі переходу із пандусом, по якому неможливо пройти навіть невізочнику. Також ми єдині в Маріуполі, хто провів фестиваль рівності: гостро соціальні питання до нас ніколи не порушували. Ми працюємо з різними меншинами, представники яких зазнають дискримінації за якоюсь ознакою. Комунікуємо з різними спільнотами міста, а також по цілій Україні.

Думаю, для культурного розвитку малого міста потрібно підтримувати різні ініціативи, котрі виникають нішево. І робити щось самому на місцях: дочірні ініціативи проектів із великих міст не настільки важливі, як місцеві, бо найкраще місто знають і найбільше про нього можуть розповісти саме ті люди, які там живуть. Запрошені митці та мисткині, звісно, можуть подивитись на місто свіжим оком, але допомогти їм у цьому здатні саме місцеві мешканці».

(Пост)індустріальне мистецтво. Дніпро

Про «постіндустріальну реальність та сучасне мистецтво» говорили з Катериною Русецькою, програмним куратором ГО «Культура Медіальна» і фестивалю сучасного мистецтва «Конструкція». Оглянувши іноземні ревіталізаційні практики (в Німеччині, Польщі, а також Район 798 у Пекіні — один із комерційно успішних і туристично привабливих зразків перетворення пром- на артзону), Катерина «провела екскурсію» Дніпром. Пожартувала, що в місті є аж 3,5 культурні інституції. Розповіла про фестиваль «Конструкція», простір «Сцена» на місці занедбаного амфітеатру в Парку ім. Т.Шевченка. Загалом «Культура Медіальна» об’єднує митців, архітекторів, музикантів, дизайнерів, кураторів і націлена на популяризацію аудіовізуального та мультимедійного мистецтва, сприяння освіті молодих митців та соціальним інноваціям, а також розвитку креативних практик у публічному просторі.

Катерина Русецька:

«Думаю, ні Дніпро, ні жодне інше місто в Україні ще не можна назвати постіндустріальним. Ми на етапі переходу, у процесі — і це, звичайно, складно. У контексті постіндустріальних міст культура, сучасне мистецтво для мене пов’язане не тільки з проблемою ревіталізації постпромислових зон, цікавим є й історичне переосмислення, робота з публічним простором, та й загалом досить широкою проблематикою індустріального міста. Зазвичай такі міста ніколи не були сконцентровані на культурі, натомість — на промисловості; відповідних фахівців готували й місцеві навчальні заклади. Якщо не брати до уваги Харків, де сильний Худпром (Харківська державна академія дизайну і мистецтв — «Тепле Місто») і загалом художня сфера, то такі міста, як Запоріжжя, Дніпро, Маріуполь у дечому, можна сказати, змушені починати з нуля. Хоча, з іншого боку, це також і простір для експериментування. Наразі і «Культура Медіальна», і, як я почула, платформа «ТЮ!», більше запрошуємо когось до себе. У Дніпрі є окремі імена, проте це люди, які, отримавши певну мистецьку освіту, поїхали з міста. Процент художників на мільйон населення у моєму місті замалий. Наші міста — не Франківськ чи Львів, де давно сформувався культурний прошарок (в літературі, перформативному, образотворчому мистецтві). 

Загалом Дніпро нині — це «сіра пляма» на культурній мапі України. У цьому плані мені в рідному місті, мабуть, більше не подобається. Там мало всього, нудно (сміється), нема звідки черпати нову інформацію. Тому ми, мабуть, і почали працювати в цьому напрямі. Зараз ситуація ліпша. За останні три роки стало десь на 70% більше  ініціатив, організацій, які займаються культурними проектами. Це хороша тенденція, яка, проте, зупинилась. Цього року чула хіба про хорошу урбаністичну ініціативу та її воркшоп для студентів-архітекторів. У місті є приватна галерея «Артсвіт», яку навіть можна назвати осередком сучасного мистецтва, діяла, але, на жаль, закрилась «Я Галерея». Недавно рік відзначила і галерея-клуб «Модуль» — в основному музичний майданчик, де зокрема багато експериментальної музики. Загалом культурних активностей бракує, тому я особисто не можу перебувати в Дніпрі більше, ніж три місяці поспіль: треба поїхати до Харкова, Києва чи Львова і бажано й за межі України — підзарядитись, поспілкуватись, можливо, отримати новий досвід.

У столиці й містах із активним культурним життям є більше шансів реалізувати  проект, але і в інших, зокрема малих містах — це цілком реально. Потрібні ідея, команда, друзі. Також час або ж його відсутність (іноді це працює непогано). Якщо є взаєморозуміння в команді та ентузіазм, то, мені здається, деякі проекти можна зробити й без грошей. Важлива також й аудиторія. І, звичайно, розуміння цілі: якщо ставити за мету зробити багатотисячний фестиваль, то  треба розуміти, що це складно, але можливо. Маємо приклади — той же Exit у Сербії, в Новому Саді, в місті яке зазнало бомбардувань у 1990-х: започаткований студентами фестиваль нині збирає мало не 300 тис. Ідею культурного проекту, ізюминку може підказати саме місто, локація: мені здається, багато хто з цього й виходить і це, мабуть, найлегший шлях. Але проблема постіндустріальних міст у тому, що їхня ідентифікація — це власне індустріальність, а від цього складно відштовхуватись. Хоча той же Берлін, базований на ідеї індустріальності, зрештою став культурною меккою, причому ще в час існування стіни (я про західний Берлін). До кінця невідомо, як це відбулось: чому індустріальне місто стало культурною столицею. Мабуть, у потрібний момент там зібрались потрібні люди».

Між різними гравцями та різними дисциплінами. Львів

Христина Бойко, координаторка освітніх програм у Центрі міської історії (Львів) зосередила увагу на публічній історії, учасницьких проектах, адаптації академічних досліджень до публічної площини та освітніх ініціативах. Центр міської історії є приватною інституцією, що діє з 2004-го та займається історичними дослідженнями. Однак там прагнуть «не варитися у своєму колі», а зорієнтовані на пошук ефективних форматів співпраці з місцевою громадою й інституціями, адже кожен є співтворцем історії. У центрі проводять дослідницькі проекти, семінари, публічні лекції та дискусії, вситавки, освітні програми та ін. Цікавими проектами, що поєднують дослідництво, цифрове архівування й публічну історію, є такі, як «Інтерактивний Львів» (цифрова карта-платформа, що відтворює різні аспекти життя міста), «Міський медіаархів» (оцифрована база фото й відеоматеріалів, карт тощо).

Христина Бойко:

«Називатись історичною інституцією нині вже не означає займатися лише історією. Ми живемо в таких реаліях, коли маємо знаходити мову з різними акторами і гравцями: з мешканцями міста, з різною аудиторією. А також — із різними дисциплінами. Чимало наших проектів межує з мистецтвом, культурою. Цих стиків справді багато.

Поєднуючи різні підходи та формати від академічного до публічного, ми в Центрі міської історії прагнемо формувати простір для дискусій та неформальних освітніх практик, бути громадсько активною інституцією. Нам важливо шукати мову та включати різних акторів, учасників для співтворення нового знання, долання упереджень і стереотипів. Освітні програми в Центрі міської історії є лише невеликою частиною його діяльності, тож ми не маємо амбіції охопити всі вікові категорії, суспільні групи чи зайняти роль музею, школи або бібліотеки. Під час розробки освітніх програм прагнемо шукати просту мову, найвідповідніші формати. Інколи інтуїтивно шукаємо, як тема може бути найкраще адаптована до відповідної аудиторії. Наразі ми зосередились на таких, як супровідні програми до виставок, міські ігри, воркшопи, літні школи, програми для студентів на базі візуальних матеріалів та ін.

Щодо питання успішності проекту? Її можуть визначити ті, хто розробляв та втілював проект і, очевидно, аудиторія, на яку він був націлений. Дуже важливо знаходити час на аналіз, рефлексію, проговорення того, як все відбулося, чому не так, як хотілося, чи навпаки. Тут важливо бути критичним, називати речі відповідно, тобто зафіксувати і проблеми, й успішні моменти. Це певний індикатор якості наступних проектів».

Мистецтво у публічних просторах. Чернівці 

Андрій Тужиков, голова ГО «Лабораторія культури», проектний менеджер міжнародної  літературної корпорації Meridian Czernowitz, який має понад 6 років досвіду в культурному менеджменті, присвятив свій виступ темі мистецьких інтервенцій у публічних просторах. Такі втручання у міське середовище — це робота із соціокультурним контекстом: вони покликані привернути увагу до занедбаних, забутих просторів, дати містянам глибше розуміння, де вони живуть, якою є історія чи то якогось будинку, площі або загалом міста. У Чернівцях закинутих об’єктів і просторів вистачає: кінотеатр «Україна», будівля бавовняно-ткацької фабрики, внутрішній двір Краєзнавчого музею, ін. Формула успішної інтервенції, на думку Андрія, має такі складові, як: діалог з аудиторією + конкретне повідомлення + кореляція з бекграундом місця.

Андрій Тужиков:

«Мистецтво — це інструмент, який допомагає проникнути максимально глибоко в людину, зачепити потрібні струни, передати свою ідею. Адже якщо говорити сухою академічною, офіційною мовою чи мовою публіцистики, то це дуже обмежує зону впливу. А завдяки мистецтву, тобто емоціям вдається достукатися до потаємного в людині. Порівняно зі звичним вербальним спілкуванням це, по-перше, швидший шлях, а, по-друге, зрозуміліший, бо немає тієї подвійної конвертації, коли людина перекладає висловлене словами на свій лад, а тоді намагається відчути емоції іншого, в процесі чого, зрештою, отримує не зовсім те, що було на початку. Мистецтво — це спілкування «без перекладу», однією мовою. Проте робота митця філігранна: знайти мистецькі засоби й інструменти, продумати все так, щоб аудиторію зачепило, непросто.

Коли проект можна вважати успішним? Це залежить від його специфіки, від того, чи досягнута поставлена мета (якщо конкретно про інтервенцію, то та мета, яку ставив її творець). Загалом люди, задіяні у проекті, повинні розуміти, що вони роблять, вміти артикулювати це і представити митця цільовій аудиторії, плюс мати навички ведення проекту. Із досвіду Meridian Czernowitz — поетичні читання читання авторів, зокрема Оксани Забужко на Калинівському ринку в 2012 році. Це було дуже потужно: сам факт інтервенції у цей простір. Історія цього місця недавня, але ми вже намагаємось 1990-ті з допомогою мистецьких інструментів переосмислити, інтерпретувати, вписати у контекст сучасної Європи. Цікаво, що письменники, інтелектуали із Західної Європи, які приїжджають на наш фестиваль, вважають і соцреалізм, і наші «дикі 90-ті» частиною історії нової Європи.

Чого мені бракує у Чернівцях? Публічного інституту керування культурною міста. У нас відсутня процедура, механізм впливу громадян на управління культурою в місті. Якось була спільна дискусія представників управління культури і чернівчан про муніципальний культурний простір, але дискусією все й завершилось. Тим часом пригадаймо книжку «Чому нації занепадають»: інклюзивні інститути, які допомагають громадянам включитися, впливати на роботу державних органів, є визначальною характеристикою успішної нації, країн. Адже демократія — це не тільки спостереження і критика, а й діалог, вплив, пряме втручання. Коли є механізм впливу на інституції, тоді вони належно реагують на потреби громади, намагаються їх задовольнити».

Вигадуємо, пробуємо, експериментуємо. Тернопіль

Марічка Юрчак, арт-директор ресторану-бару-галереї «Бункермуз» у Тернополі, говорила про арт-інструменти маркетингу та налагодження партнерства у культурній площині, зокрема з бізнесами. Тут важливо чітко означувати, яку користь бізнесу несе залученість до культурного проекту: плюс для іміджу, популяризація бренду, підтримка прогресивних ідей тощо. Як наголошує Марія, у культурній діяльності слід брати до уваги місцеві особливості та спілкуватись з активними спільнотами міста, не обмежуватись суто візуальним мистецтвом і не боятись поєднувати несподівані форми й ідеї (вечірка рок-н-ролу під каву – чому б ні?), навчатися в арт-спільноти й залучати експертів, знаходити баланс між елітарним і егалітарним. 

Марічка Юрчак:

«Мені здається, що Тернопіль живе бурхливим культурним життям, бо я за цим стежу і є всередині процесу. Але той, хто не цікавиться, звичайно, може сказати, що не відбувається нічого. У будь-якому випадку хочеться, щоб з’являлися проекти вищого рівня, щоб зі столиці на нас не дивилися з погордою. Люди всюди однаково прагнуть культурного розвитку, самореалізації. Тому мені приємно, коли у Франківську чи Києві бачу афіші подій, які відбувається й у нас, в Тернополі: важливо, що в регіонах є можливість долучатись до актуальних культурних процесів.

У малих містах є свої плюси й мінуси. Але я бачу більше плюсів. Оскільки тут менше всього відбувається, то в цій культурній пустелі, що б ви не робили, будете піонерами у всьому. В таких умовах до події легше привернути увагу — й аудиторії, і медіа. Тут порівняно зі столицею дешевше, легше знайти приміщення тощо. Пряма комунікація зі своєю аудиторією — теж плюс малого міста. Українці нині подорожують, бачать багато чого — це формує відповідне розуміння, запити, що дуже відчуваєш за фідбеками, у спілкуванні з публікою. І це водночас виховує тебе, твоє ставлення до роботи.

На форумі я зрозуміла, що в Україні вирує активне культурне життя. Раніше була знайома лише з Андрієм, тож було приємно і цікаво відкрити культурні ініціативи в інших містах: там наші потенційні партнери, з якими я в майбутньому буду контактувати. Цей форум — про розвіртуалізацію: живе спілкування згодом перероджується в реальні проекти. Думаю, аудиторія, хоч вона була дуже різна, теж почерпнула для себе щось корисне».

Завершили форум дискусією. Говорили про особливості планування проектів та пошук ресурсів, значення команди, комунікацію з аудиторією і партнерами, слідування за трендами і вироблення власних унікальних моделей та форматів, ризики і те, як з ними давати раду. Цікаво, що на ці запитання фахівці дають різні відповіді.

Форум став добрим майданчиком для обміну досвідом та ідеями і для мережування. Як зауважують спікери: зустріч, ймовірно, матиме продовження в подальшій кооперації, нових спільних проектах. Своїми враженнями і міркуваннями поділилися і представники аудиторії.

Богдан Янчук-Зухер, Львів, експерт з навчання, перформер (Львів):

«Якщо в інтернеті про організації все можна прочитати, то тут, на форумі, я очікував почути про реальні практики, побачитися та поспілкуватися з тими людьми, які займаються культурними проектами в Україні та є успішні в цій галузі. Найбільш продуктивною для мене була дискусія між учасниками й аудиторією. Вона ще більше оголила проблеми й конкретні нюанси в роботі практиків, проте була трохи стиснута: бракувало комунікації доповідачів із залом, у залі, хотілось розпитати фахівців трохи більше. Та в будь-якому випадку такі зустрічі — це заряд енергії. І ця, можливо, спонукатиме мене комунікувати з фахівцями, яких я тут зустрів. Для себе я зрозумів: якщо хочеш реалізувати культурний проект (я цього не робив, хоча ідеї є), то якраз можна почати з вивчення досвіду інших.

Мені відомо про те, що робить арт-бар «Коза» у Тернополі, «Культура Медіальна» у Дніпрі, частково ознайомлений з діяльністю «Теплого Міста». Цікавою була інформація про Маріуполь, те, як цей край розвивається, і те, що колеги зі сходу себе позиціонують як «випалена земля». Але під цю метафору я б відніс ще низку міст України, і не тільки великих і не лише східної України. От, наприклад, Рівне, Дубно або Острог чи якісь такі містечка у Франківській області. Я б не розділяв, що східна Україна — випалена земля, а тут — рай небесний. І на культурному фронті слід працювати на всіх «фронтах»: мистецтва, освіти, інших».

Юлія Русило, дизайнерка (Івано-Франківськ):

«Я задоволена цим форумом. Найцікавішим для мене було почути, як люди об’єднуються заради спільної ідеї, як знаходять ресурси, як альтруїстично працюють для розвитку власних міст і створюють можливості для інших. Особливо цікавим є досвід Дніпра та Маріуполя».

Віталій Грех, художник, дизайнер, співзасновник Kickit Art Studio (Івано-Франківськ):

«Круто за один день ознайомитись з різними інструментами і середовищами. Провести певний зріз культурних активностей різних міст України. Наша студія реалізовує проекти в малих містах. В основному ми беремо участь як виконавці. Наприклад, у Стрий Kickit Art Studio запросила команда активних школярів — розмалювати фасад школи. Коли робиш проект в Дрогобичі, Стрию чи Каневі, то там активні люди (хоч їх і небагато) переймаються більше, ніж деінде: відчуваєш емоційний голод, вони дійсно хочуть щось робити; вони нудьгують, їм не вистачає місць і подій. У малих містах є потенціал, і щоб його вивільнити, потрібна стратегія або певна послідовність дій, що тримає людей в культурному тонусі».

Your browser is out-of-date!

Update your browser to view this website correctly. Update my browser now

×