Новини

Ідеальне місто — це місто поваги до іншого і до природи

На фестивалі «Сеанс Міського Сканування» 12-20 серпня Анна Доброва і Дмитро Ісаєв (Відень/Київ) — архітектори, представники громадської організації «МістоДія» — куруватимуть воркшоп «МетеоЖиття». Знайомимось із Анею та Дмитром: говоримо про те, як погода впливає на місто і нашу поведінку, чому цікаво досліджувати публічні простори і спільноти, чого ми можемо повчитись один в одного та від інших

Метеопрогноз на «Сканування»

— Чому для «Сеансу Міського Сканування» ви обрали тему метеоявищ у місті? Що саме будете робити під час воркшопу?

Анна: Суспільство дуже залежить від погоди. Виходячи з цього розуміння, ми хочемо дослідити поведінку людей у різних публічних просторах Франківська — від природних ареалів біля річки та Німецького озера до спальних районів і центру, через історичну, радянську і мішану забудову. Нас цікавить, як люди себе поводять за різних погодних умов, яка інфраструктура є в публічних просторах (чи, може, вона відсутня), чи людям там комфортно. Погода — це ще й найлегший спосіб почати діалог — з місцевими, один з одним, і це може стати початком глибшої взаємодії. Власне, це нас і цікавитиме.

Дмитро: Підсвідомо наші дії завжди пов’язані з погодними умовами, хоча в місті ми цього майже не відчуваємо (порівняймо, наприклад, з горами). Так, якщо бачимо, що буде дощ, не підемо кудись далеко. Думаю, у кожному місті поведінковий патерн залежно від погодних умов відмінний. Для нас важливо дослідити приклад Івано-Франківська: простежити, як погода впливає на взаємодію людей з публічними просторами і, можливо, на прикладі малих жестів, архітектурних чи мистецьких, винайти якусь альтернативу використання цих місць і подивитись, як люди на це реагуватимуть, що відбуватиметься. Наразі для нас самих це виглядає, як подорож у невідоме, в яку подамось разом із учасниками воркшопу. Ми впевнені, що відкриємо для себе багато нового.

— Кого бачите серед учасників «МетеоЖиття»?

Анна: В Івано-Франківську є два архітектурні факультети, і нам було б дуже цікаво співпрацювати з майбутніми  архітекторами: поділитися нашим досвідом, побачити їхню точку зору — і разом створити щось цікаве.

Дмитро: Нам здається, що наша тема може привернути увагу передовсім архітекторів, художників. Але ми не маємо жодних упереджень і відкриті до всіх, кого цікавлять такі дві речі, як погода і публічний простір. Кожна людина принесе щось своє, унікальне, цікаве в нашу спільну подорож. Ми обрали одну локацію для дослідження, решту сподіваємось знайти разом з учасниками воркшопу. Він матиме кілька частин: дослідження, мапування, напрацювання ідей та в ідеалі створення об’єкта — фізичної репрезентації, що певним чином може трансформувати публічний простір. Як приклад, обігріви в кафе у холодну пору, завдяки яким можемо пити каву на вулиці не до кінця вересня, а на півтора місяця довше; тут технологія змінює уявлення про часові рамки комфортного перебування в публічному просторі. Але під час «Сканування» нам не йтиметься про технологічні пристрої, а лише про маленькі точкові вкраплення в тканину публічних просторів, які можуть змінити нашу поведінку в них чи уявлення про них.

Анна: Це можуть бути прості рішення, як елементи вуличного дизайну (колективний зонт) чи навіть якісь смішні об’єкти. Та ми не хочемо задавати наперед рамки — все дуже відкрито: будемо думати, імпровізувати на місцях разом з учасниками.

— Яким вам видався Франківськ під час ознайомчого візиту напередодні «Сканування»?

Анна: Нам тут дуже подобається. Навіть під час Дня міста — а для Києва ми вважаємо це найдискомфортнішою подією — бачимо, як тут люди щиро насолоджуються, гуляють, спілкуються. Думаю, Франківськ не просто так вважають найкомфортнішим містом в Україні. Спілкуючись із мешканцями, ми зрозуміли, що тут добре жити, заводити сім’ю. Іванофранківці дуже відкриті, готові допомагати, приєднуватись. Також нам подобається, що тут існує декілька ареалів (таких собі паралельних реальностей), які, проте, можуть один з одним співіснувати: є невидимі гравці, які щось вирішують, є видима ініціативна група «Тепле Місто», яка намагається створити свою рольову модель у Франківську. Ми поважаємо те, що і як платформа робить для міста, нам подобається за цим спостерігати.

Довгий стіл для довіри

— Розкажіть, будь ласка, трохи про «МістоДію». А також про ваш відомий проект ConnecTABLE?

Анна: ConnecTABLE передбачав рефлексію на все, що відбувалось в Україні після 2013-го: ми, образно кажучи, хотіли перенести Майдан у подвір’я спальних районів Києва. Першим кроком мала стати спроба створити привід для спілкування між людьми, обговорення спільних проблем чи шляхів їхнього вирішення — через запрошення на спільну подію за довгим столом. Спочатку це планувалося як фестиваль, і ми з колегами з цією ідеєю виграли в конкурсі User-generated Kyiv від CANactions. Та згодом зрозуміли, що це щось більше, ніж фестиваль: хотіли запропонувати якусь тривалу в часі дію, корисну для мешканців одного з районів столиці, і водночас дослідити, як люди відгукуються на зовнішні ініціативи й партисипативні проекти. Зрештою, був реалізований проект на Оболоні — двомісячна робота зі спільнотою подвір’я (десь дві тисячі людей, із одного з найдовших будинків міста). Вкінці самі мешканці ініціювали проведення фестивалю. В основному відгукнулися місцеві бабусі, і ми разом розробляли ідею виставки талантів: вони мали нагоду показати себе подвір’ю і району дещо з іншого боку.

Дмитро: Для мене ConnecTABLE насамперед про формування спільноти, про діалог: як люди роблять перший крок — знайомляться одне з одним, отримують нагоду зрозуміти один одного. І, можливо, в майбутньому вони вже зможуть спільно вирішувати конкретні проблеми.

Анна: І це також про довіру. Спочатку до нас ставились дещо упереджено, запитували «звідки, від кого, від якої політичної партії» й т.д. Але зрештою довіра була вибудована: ми регулярно зустрічалися, проводили багато часу з мешканцями, намагалися їх уважно слухати, довіряти їхнім рішенням і не нав’язувати своїх, — і вони відкрились до співпраці. Це був успішний досвід. Разом із тим я підтвердила своє припущення: започаткувати спільні з громадою проекти реально (що доводить чимало прикладів у Франківську, Львові, Харкові), проте вони не завжди мають сталий характер, і мешканці не обов’язково підтримають ініціативу та поводитимуться так, як їм запропонували. Стійкі моделі є тоді, коли ініціатива виходить від самої спільноти. І це насправді рідкість, щоб зовнішню пропозицію громада підхопила і розвивала далі.

У «Містодії» — архітектори за фахом, але наша діяльність є мультидисциплінарною: дослідження, експерименти, освітні заходи. Так, готуючись до ConnecTABLE, ми проводили у Києві низку дискусій на тему спільнот, — щоб разом навчатись, заглибитись у проблематику, дискутувати предметно. Це була спроба зрозуміти, хто в Україні займається подібними проектами, познайомитися з колегами, змотивувати інших працювати у цьому напрямі.

Інші «планети» та «ідеальне місто»

— Ви брали участь у міжнародних проектах. Котрі з них вважаєте цікавими, важливими?

Анна: У мене був проект щодо публічних просторів у Зальцбурзі. Там офіційно існує сім точок для вуличної торгівлі чи мистецьких активностей, а щоб це робити в інших місцях, потрібно проробити значну бюрократичну роботу. Разом із місцевими художниками й музикантами ми організували серію подій у цих інших просторах (дозволи ми мали), створюючи таким чином вільні зони для дискусій, виступів.

Дмитро: Два роки тому я з колегою досліджував життя на вулиці у Відні. Ми зробили ровер із прихистком для двох людей (щоб можна було сховатись від негоди, спати), і вирішили з’ясувати, скільки зможемо прожити, подорожуючи містом, приймаючи допомогу від пересічних мешканців, і де та межа, коли починаєш почуватись дискомфортно у публічному просторі. Чотири дні минуло без жодних проблем, навіть попри те, що офіційно на вулицях Відня заборонено жити (ми були непомітні у нашій мобільній структурі). Ми зрозуміли: щоб почуватись комфортно у середовищі австрійської столиці, потрібно мало речей, щось основне. Власне, у нас була ідея провести таку подорож-дослідження ще в Києві та інших містах і порівняти результати. Та наразі проект заморожений. Скажу лише, що Відень дуже комфортний: є вільний доступ до води, вбиралень, душових. А в Києві, Львові чи Франківську це, очевидно, була б зовсім інша історія.

Також ми з моїм науковим керівником Казуйо Седжіма [Каzuyo Sejima, відома японська архітектора, володара Прітцкерівської премії — «Тепле Місто»], яка є співзасновницею і головою архітектурного бюро SANAA, реалізовували спільний проект на острові Інуджима. Робота стосувалася однієї з найбільших проблем сучасної Японії — масового переїзду людей із сільських регіонів у міста, а відтак поступового знелюднення сіл. Щоб запустити зворотний процес, там існує масштабна програма: деякі маленькі, майже знелюднені острови, перетворюють на музеї, будуючи спеціальні структури чи павільйони і наповнюючи їх творами мистецтва. Це приваблює мандрівників, що, звичайно, потребує відповідної інфраструктури (кафе, хостели і т.д.). Тож люди переїжджають з материка на острови, починають там свій бізнес. Ідеться не про те, щоб застопорити урбанізаційний процес, а про те, щоб зробити його більш відповідальним і, можливо, дати поштовх до розвитку регіонів, нові способи заробітку людям, котрі воліють жити там.

— Якою, за Вашими спостереженнями, є Японія у підходах до архітектури, розумінні середовища?

Дмитро: Дуже відмінна від нас, нема сенсу навіть порівнювати. Токіо — велике кількамільйонне місто, з десяток Києвів, які зрослись в один клубок, і кожна його частина має свою ідентичність. Це наче інша планета, зі своїми правилами, історичним підґрунтям, системою цінностей. Звідти — й інша архітектура. Але, мені здається, якісь речі, можна транслювати в ширший, загальнолюдський контекст. Наприклад, цінності, як-от надзвичайна повага до природи, всього, що вона дає. Також повага до старшого покоління, традицій. Японія — одна з передових технологічних країн, але давні традиції там на першому місці: це не тотальне забуття того, що було, і погоня за прогресом, а уміле поєднання минулого із модерністю. Мабуть, ця повага і взаємоповага один до одного — те, що визначає японське суспільство. Водночас історично ця повага не завжди поширювалась на інші народи. А нині Японія — одна з найзакритіших країн, із дуже суворою імміграційною політикою. Жити і асимілюватися там практично неможливо, там не хочуть бачити мігрантів, а радше туристів або ж тимчасових працівників.

— Ваше «ідеальне місто» в сучасному світі…

Анна: Там не тільки комфортні умови проживання. Визначальними є взаємозв’язки у громаді: чи мені цікаво проживати у ній, наскільки я можу реалізовувати свої проекти, а спільнота готова їх підтримувати і, навпаки, чи я підтримую її ініціативи, наскільки мені це цікаво. Важливим тут є, якою мірою місто підтримує таку взаємодію з громадою.

Дмитро: Для мене ідеал, місто майбутнього — це місто поваги, де різні групи людей, з різними інтересами, розмовляють між собою,  чують і воліють розуміти один одного й іти до компромісу, де вони розвиваються якщо навіть не в єдиному напрямі, то хоча б паралельно і не перешкоджаючи іншим. Це якщо говорити про громаду, адже місто — то і є спільнота, люди. Для мене це також і зелене місто, де поважають природу, відчуваюсь її і не розривають свій зв'язок із нею. Так, нам комфортніше жити в містах, процес урбанізації активно триває впродовж багатьох років (понад половина населення Землі живе в містах, і цей показник зростатиме), але, мені здається, не можна забувати, що ми частина великої екосистеми. Маємо це розуміти і не намагатись змінити.
 

Нагадаємо, що фестиваль "Сеанс Міського Сканування" проводиться за фінансової підтримки Швейцарської агенції розвитку та співробітництва, проекту DREAMactions (створений CANactions та WNISEF для сприяння реалізації практичних міських проектів на території України), Фонду ім. Гайнріха Бьолля та громадського ресторану Urban Space 100.

Your browser is out-of-date!

Update your browser to view this website correctly. Update my browser now

×