Новини

Думати про інших та про середовище: досвід Донеччини

У жовтні група з Івано-Франківська — представники громадських організацій, бізнесу, медіа — відвідала Донеччину. У шести містах — Краматорську, Дружківці, Костянтинівці, Маріуполі, Слов’янську, Святогірську — франківці мали нагоду поспілкуватися з активними мешканцями і представниками молодіжних платформ та власними очима побачити, як вони змінюють свої міста. А також — налагодити зв’язки й подумати про можливості співпраці

Цій поїздці передувало два візити до Франківська — у квітні й червні цьогоріч — представників Донецької та Луганської областей. План їхнього перебування у місті тоді складала й організовувала платформа «Тепле Місто» в рамках програми «Зустрічі з обміну досвідом». Ці взаємні поїздки стали можливі завдяки проекту Програми розвитку ООН «Відновлення врядування та примирення в охоплених конфліктом громадах України» (Програма Відновлення та Розбудови Миру),  за фінансової підтримки урядів Швеції (SIDA), Швейцарії (SDC) та Європейського Союзу (EU).

Міста: різні та схожі

Кожне із відвіданих міст має свої особливості. Минуле й сьогодення кожного — це окрема історія. Наприклад, Краматорськ нині фактично став адміністративним центром підконтрольної Україні території Донеччини (тепер тут розміщена Донецька обласна військово-цивільна адміністрація); сюди переїхало багато внутрішньо переміщених осіб, декілька університетів. Місто, за словами мешканців, за останні роки дуже змінилось — позитивно. Маріуполь, портовий центр із близько 450 тис населення, нині вважається одним з українських міст, котрі розвиваються найдинамічніше. Там, порівняно з розміреним Краматорськом, вирує активне життя.

Маленький Святогірськ передовсім зацікавлює лаврою і прекрасною природою: там тече Сіверський Донець, і свого часу місто було найзеленішим у країні (в розрахунку кількості зелених насаджень на особу). Костянтинівку дехто називає «депресивним містом» — занепад промисловості, через безробіття. Хоча не все так однозначно: ці міста, як і будь-яке інше, не «втиснеш» в одне-два описових слова. Вони різні не тільки між собою, а й — усередині.

Проте є й деякі спільні риси, що зокрема відрізняють міста Донеччини від міст у західному регіоні, як Франківськ чи Львів. Порівняно з останніми вони є відносно молоді: звісно, на цих територіях поселення були здавна, однак протопромислові центри, які стали базою для формування сучасних міст, з’явились у ХІХ ст., що було пов’язано із планомірним заселенням регіону, розвитком промисловості, залізничного сполучення. Тоді регіон «колонізували» європейці — підприємці з Бельгії, Німеччини, Франції, Британії — і це був час його розквіту.

Заводи і поза ними

Особливе місце у житті міст Донеччини займали — і продовжують займати — заводи: навіть, якщо вони закриваються, то ментально все ще відчутно присутні. Заводи там є містоформуючим чинником: з них і соцміста як робітничого ядра міста (такі житлові масиви у 1930-х зводили у різних містах Радянського Союзу) фактично й виростали машинобудівні й металургійні центри. В незалежній Україні потужна в радянський період машинобудівна галузь регіону, пережила кілька криз і підйомів, а після 2014-го деякі підприємства втратили позиції, так і не змігши переорієнтовуватись з основного російського на інші ринку збуту. Все ж на деяких заводах нині продовжує працювати чимало мешканців: вони не уявляють свого життя без заводу, поза ним (бо для них це і є життя, часом історія кількох поколінь). До цих підприємств прив’язана соціальна інфраструктура, як спортивні клуби, будинки культури, санаторії тощо. На запит промисловості фахівців готували й готують спеціальні навчальні заклади (як-от Донбаська державна машинобудівна академія у Краматорську). Заводські  вежі та димові труби, які безупинно викидають у повітря хмари газу, є неодмінною складовою міського силуету.

Заводи вражають своєю масштабністю: це окремий світ із тисячами працівників, різними цехами й неперервними технологічними процесами, із власною транспортною системою, зі своєю історією, музеями, героями, успіхами. Так, група із Франківська відвідала один із найбільших заводів Маріуполя — металургійний комбінат «Азовсталь». Пересуваючись автобусом, оглянули територію, також побували в доменному цеху, в музеї дізнались майже 90-річну історію промислового гіганта, працівники розповіли про постачання продукції в десятки країн, особливості виробничого процесу, контролю за якістю продукції, модернізацію обладнання тощо.

Молоді маріупольці перспективою працювати на заводах не захоплені. Кажуть: варто шукати, вибудовувати — і, власне, вони це й намагаються робити — альтернативи. Перший аргумент: заводи є основними забруднювачами довкілля (повітря, у Маріуполі й моря): з одного боку, даючи багатьом  засоби для життя, вони паралельно його вкорочують. Представники молодіжних платформ бачать майбутнє в таких галузях, як ІТ, туризм, креативні індустрії, розвиток малого й середнього підприємництва. А мертві промислові зони, як вважають, варто функціонально переосмислити.

Постріли як стимул

— До січня 2014-го і після того — це два різні життя. І Краматорськ до початку війни й після — це два різні міста. Та стресова ситуація стала своєрідним поштовхом зробити вибір. Велика кількість людей активізувалась: ми самі вирішуємо, чи можемо щось зробити, змінити, — говорить Геннадій Романов, підприємець і громадський активіст із Краматорська.

Хоч парадоксально, але військові дії, які сколихнули регіон та країну понад три з половиною роки тому, змінили ці міста та їхніх мешканців. Очевидно, не всіх і не миттєво, але це стимулювало розвиток громадянського суспільства. Постріли змусили «пасивних» (була ще проросійська й проактивна патріотична частини населення) визначитись: піддатись ситуації чи пробувати її змінити. Від краматорців можна почути, що «війна дала шанс місту»: раніше не було жодних вкладень ні в людський капітал, ні в інфраструктуру (останні новобудови тут із 1990-х), не було стільки, як нині, уваги з боку держави, міжнародних організацій та фондів. Так, за останні роки у місті ремонтують дороги, відновлюють міські парки. Громада залучається до прийняття рішення щодо певних проектів. Цьому сприяє зокрема й те, що регіон — в об’єктиві міжнародних організацій.

Місцеві активісти та митці шукають способи трансформувати, гуманізувати середовище міста. У Краматорську в останні роки з’явилося багато вуличних скульптур В’ячеслава Гутирі, мурали (наприклад, присвячені патріотичним темам, шахісту Русланові Пономарьову, який родом із цього регіону). Важливо, що друга школа CANactions School for Urban Studies — на тему «Майбутнє (пост)індустріальних міст України» — проходила саме у Краматорську. Тут відбуваються різні масштабні події, як Чемпіонат України з мотокросу, фестиваль «РобоСхід 2017», мистецькі проекти (наприклад, німецький-український художній проект «Диффузії»).  Краматорськ, як і Маріуполь, мають стратегії розвитку.

Відголос війни у відвіданих містах неозброєним оком не є помітним. Скажімо, у Краматорську, що був окупований у квітні-липні 2014-го, на вулицях зрідка можеш побачити військових чи машину ОБСЄ, а ще сліди обстрілів на деяких будинках. Наслідки війни проте — у сотнях внутрішньо переміщених осіб, декількох переведених університетах, у спогадах місцевих (про барикади на головній вулиці, захоплення міської адміністрації, вибухи, потім гнітючу тишу). А от у Маріуполі житловий мікрорайон «Східний», котрий зазнав обстрілу 24 січня 2015-го (тоді загинуло 30 людей, понад сотня зазнала поранень), нині живе у звичному ритмі: люди на роботу чи ринок, у справах, діти в школу. Пошкоджені будинки поремонтували, новий асфальт на дорогах заховав сліди вирв.

Суспільно-політичні настрої тут — різні. Скажімо, у Слов’янську в 2014-му думки щодо того, «хто винен» і «хто з ким воює», різнились. У Маріуполі, відповідно до опитувань, високий відсоток противників вступу України в НАТО, симпатії відмінні (що зокрема показано у фільмі Юлії Гонтарук «10 секунд»).  Тим не менше тривають декомунізаційні процеси: замість пам’ятників Леніну — порожні п’єдестали. Вулиці перейменовують, щоправда, ще не всюди встигли замінити таблички. Цікаво, що різні й часом суперечливі образи та історичні фрагменти — з імперського, радянського періодів, із часу незалежності України — співіснують поряд. Наприклад, у Святогірську на горі біля монастиря, який у радянський період був закритий (з 1922 до 1992-го), височіє пам’ятник більшовику-революціонеру Артему (кубізм Івана Кавалерідзе).

Краматорськ: простори і люди

Упродовж останніх декількох років у містах на Донеччині й Луганщині з’явились неформальні громадські майданчики, довкола яких об’єднуються активні мешканці, передовсім молодь, і які відкривають для міст нові можливості. Зазвичай вони працюють у схожих напрямах (культурна, освіта, соціальні проекти, урбаністика), дружать між собою. Деякі з них виникли у взаємодії в іншими ініціативами, зокрема зі «Львівською освітньою фундацією», завдяки ґрантовій підтримці, зокрема USAID. Але ці майданчики — місцевий «продукт». Їхні представники  думають про те, як забезпечити сталу основу для діяльності платформ, а не орієнтуватись виключно на ґрантову підтримку.

Перший на Донбасі неформальний простір — «Вільна Хата» (або ж «ВільХа») у Краматорську — в грудні відзначатиме три роки. Під гаслом «Навчайся. Твори. Відпочивай. Допомагай!» тут проводять музичні фестивалі, літературні зустрічі, освітні заходи, зокрема в напрямі соціального підприємництва. Як розповів координатор «ВільХи» Микола Дорохов, у рамках соціальних активностей є цікавий проект  «Добрий сусід», співпраця з місцевим інтернатом, табір «Будуємо Україну разом». Надихає «Творча майстерня», де можна власноруч зробити сувенір чи виріб. Керівник проекту Антон Федоров та  хлопці, які там працюють, роблять із дерева різне — від підсвічника й сувеніра до меблів та ікон.

У Краматорську також діє коворкінг FreeUA (мережа таких креативних просторів реалізовується в рамках проекту «Фріланс-майдан» ГО «Українська мережа освіти дорослих та розвитку інновацій» за підтримки Програми Розвитку ООН в Україні та Уряду Японії). Керівниці цього простору Христина Шостір й Олена Кучерук супроводжували гостей із Франківська. І саме у FreeUA вони мали зустріч із місцевими громадськими активістами («Hub громадських ініціатив», ГО «Разом»), представниками соціально відповідального бізнесу, зокрема з таких галузей, як машинобудування, ІТ, легка промисловість, медіа (перше онлайн-радіо Краматорська), альтернативна енергетика (компанія «Фурлендер Віндтехнолоджі»). Підприємці водночас представляли ГО «Клуб підприємців Краматорська», який ставить за ціль поліпшення якості життя в місті, формування позитивного ставлення до підприємництва, роз’яснення суті соціальної складової бізнесу.

Цікаво, що малий і середній бізнес у Краматорську дає в казну досить значний відсоток порівняно із заводами. Одна з розвинених галузей — ІТ. До подій 2013-14 років у місті працювало приблизно 30 ІТ-компаній, нині ж — половина: із початком військових дій частина компаній переїхала, і деякі не повернулись. Представники ІТ-спільноти думають про стратегічний, інноваційний розвиток Краматорська й регіону. Як розповів Сергій Кондратюк, генеральний директор компанії «Кварт-Софт», перспективу вбачають в об’єднанні зусиль. Дивляться на досвід інших міст, як-от Львівського ІТ-кластера, проте шукають свій формат, як ефективно об’єднати менеджерів і працівників компаній, фрілансерів, навчальні заклади й органи влади. Ідея, за словами С.Кондратюка, в тому (і мова не лише про ІТ-галузь, а про ширший суспільний контекст), щоб думати не тільки про себе, а й про інших, про середовище — і діяти у міру своїм можливостей. Так, завдяки активності ІТ-спільноти у Краматорську проводять дитячі робототехнічні змагання й виставку «РобоСхід»: масштабний захід залучає, крім краматорців, дітей і з інших міст, як Маріуполь, Святогірськ, Добропілля.

У Краматорську є також цікавий ІТ-майданчик — освітній хаб і ІТ-школа «Гік бункер». Тут навчають юних інженерів, які хочуть щось втілити, але яким бракує знань і навичок. Понад рік завдяки компаніям «Альтер Его» й «Кварт-Софт» тут проводять різні заходи на теми SEO сайтів, 3D-друку, різних методів і  технологій програмування, кінопокази тощо. Гостям із Франківська показали розробку протеза (механічного й електромеханічного), переваги якого —  швидке прототипування, можливість адаптації під кінцівку конкретної людини; іграшки для дітей з вадами зору тощо. Свою продукцію, матеріали продемонструвала й компанія «Ферма ЗД», котра спеціалізується на технологіях ЗD-друку, випускає модельний ряд 3D-принетрів серії Ulti.UA. Компанія зокрема пропонує найбільші в Україні принтери — з областю друку 0,5×0,5 м, розповів її керівник Богдан Тристан.

Для ініціатив та взаємодії

Крім машин й інструментів, газових печей та кераміки, у Дружківці виготовляють ще й халву — тож тут діє «Халва хаб». Ця платформа ініціатив — результат роботи ГО «Нова Дружківка». Серед реалізованого: проект із виготовлення схеми руху трамваїв (Дружківка — єдине місто в регіоні, де використовують трамваї, у Костянтинівці, Краматорську від цього виду транспорту відмовилися), аматорський півмарафон, освітній хакатон, міський фестиваль, просвітницькі інфоборди про відомих людей регіону, кількаденна екскурсійна програма для представників інших міст. Ще один напрям — інтернет-журнал «Халва», що позиціонується як незалежне медіа міста. У планах, як розповів Віктор Сотников із ГО «Нова Дружківка»: форум учителів, туристичний та урбаністичний фестивалі, ін.

У Костянтинівці є дуже хороші «Друзі» (або ж DRUZI), в яких затишно і багато цікавих книжок. Простір відкрився у січні 2017-го. Його історія почалася влітку минулого року, з БУРу і проекту  школярки Софії Пилипенко з відновлення парків Костянтинівки, розповіла координаторка простору «Друзі» Наталка Сосницька. З появою простору громадське життя в місті пожвавішало. Серед проектів — «Кіносхідці» (ревіталізація занедбаного простору перед кінотеатром і перетворення його на культурну платформу, цей проект переміг у програмі Urban Action), «Тихий сквер» (проект із відновлення міського скверу із залученням громадськості), The Most Fest (музичний фестиваль на колишній заводській території). Якщо колись у Костянтинівці діяло понад 20 потужних заводів, то нині — два цехи. У «Друзях» кажуть: виробництво важко буде відновити, тож варто переорієнтовуватись на нові постіндустріальні тренди. Є зокрема ідеї щодо перетворення на арт-простір одного з цехів нині «мертвої промзони» міста. Свої проекти місцеві втілюють у кооперації з волонтерами, представниками ГО «Місто-сад», «Гараж Генг», архстудії «Формографія», локальними партнерами.

Маріуполь нині вважається одним із найпрогресивніших міст України. Порівняно з іншими містами області, воно доволі велике й активне. З початком військових дій сюди переселилось десь 100 тис. осіб, переїхали деякі університети. Для активних людей у місті є декілька точок притягання.

Передовсім це «Халабуда», де свою місію вбачають у тому, аби створювати для маріупольців можливості для самореалізації, підтримувати їхні ініціативи. Проект групі з Франківська представили керівник платформи Дмитро Чичера і арт-диреткорка Галина Балабанова. Якщо все починалося з підтримки волонтерської діяльності ГО «Східна Брама» (допомога військовим-учасникам АТО, їхнім сім’ям, внутрішньо переміщеним особам), то тепер це креативна платформа й коворкінг площею 350 м², де відбувається багато різних активностей. Низка курсів (ІТ, робототехніка, фото, меддопомога й психологія, ПМ, мовні тощо) покликана дати знання й навички тим, хто їх потребує, передовсім вимушеним переселенцям. І це — контраргумент на їхнє «а я не вмію». У «Халабуді» також готують журналістів — для незалежного ЗМІ у Маріуполі. Є й соціальні проекти: майстерня соціальних ініціатив для старшокласників, відкриті зустрічі із поліцією, допомога малозабезпеченим і багатодітним сім’ям тощо. Загалом на місяць тут — 160 заходів, половина з яких — з ініціативи платформи. Нині є запит на відкриття схожих просторів в інших, зокрема спальних районах Маріуполя.

Цікаво, що старт низці проектів у Маріуполі дали переселенці. Це і перший хостел, і заклад харчування «Ізба-Читальня» (заснував донеччанин Богдан Чабан, учасник АТО), і мистецька платформа «ТЮ». Там проводять концерти, дискусії, літературні зустрічі, арт-резиденції (наприклад, недавня резиденція «З.міст» була покликана «відкрити Маріуполь для України по-новому, дати місту нові ідеї»). Ще один проект у місті, націлений на створення третього місця, наразі на початковій стадії — це «Вежа». Йдеться про використання простору столітньої водонапірної вежі у центрі міста, спроектованої архітектором Віктором Нільсеном. Завдяки коштам з міського бюджету та ґранту від USAID цей об’єкт планують відновити та наповнити різними активностями. Як розповів координатор проекту «VEZHA — creative place» Владислав Зайцев, там буде сувенірна крамниця, лекторій, інтерактивний музей, оглядовий майданчик тощо.

Слов’янськ є одним із найбільших промислових центрів регіону, де працюють підприємства машинобудівної галузі, содовий, хлібо- та м'ясний комбінати, ізоляторний і солеварний заводи, є чимало керамічних підприємств. У місті з населенням понад 100 тис. осіб діють різні молодіжні громадські організації, які об’єднуються навколо платформи ініціатив «Теплиця», що функціонує вже понад два роки. Команда «Теплиці», як розповіли Анна Авдіянц з колегами, зосереджена на трьох напрямах: неформальній освіті, культурі та розбудові спільноти й саморозвитку. Тут реалізовують урбаністичні ініціативи, проводять тренінги, презентації, є фотокурси, 3D-принтинг, арт-терапія для дітей із психофізіологічними вадами.

Очевидно, кількість неформальних просторів на Донеччині зростатиме: з лютого в області (зокрема й  у селах) реалізовується програма з відкриття 85 молодіжних центрів. Розвиток платформ громадянського суспільства підтримує й ПРООН, даючи ґранти на створення регіональних хабів.

Між Франківськом і Маріуполем чи Дружківкою — велика відстань, відмінні історичний досвід, соціальні звички та практики: в цьому обом сторонам варто шукати переваги, джерело для взаємообміну та спільного зростання. Адже, хто б де не жив, у всіх бажання єдине — бачити свої міста безпечними, комфортними та розвиненими.

 

Your browser is out-of-date!

Update your browser to view this website correctly. Update my browser now

×